Прийомна сім’я Бостан Міри Михайлівни та Лапунова Олега Федоровича


усыновленные дети

Доброго времени суток! Поскольку сегодня среда — у нас еще одна истории большой семьи, семти, котора смогла подарить любвь не только родным, но и приемным детям (другие истории можете прочитать здесь).

Я та Міра Михайлівна почали жити разом, коли нам було вже за 40 років. Так сталося, що ні в мене, ні в неї перший шлюб не склався. I як часто так буває, Господь звів нас докупи, хоча до цього ми проживали навіть в різних районах. Придбали будинок, завели велике господарство, але відчували, що нам не вистачає наших спільних дітей, бо діти ще більше об’єднують сім’ю, вірніше, в нашій новій родині не вистачало двох слів: «мама» i «тато».

Спочатку ми хотіли взяти на виховання одного або двох діточок. Та, коли поїхали в Апостолiвський притулок i побачивши дітей, які там знаходяться, ми одразу ж зрозуміли, що так не повинно бути, що кожній дитині потрібен батько та мати i виховуватися діти повинні в сім’ї. А ще більше вразили нас дитячі очі. Коли заглянути в них, то можна все зрозуміти без слів. В очах дітей, обділених теплом ласкою батьків, відображається великий смуток та біль. Але водночас теплиться у них невелика іскорка надії на те, що колись прийде їхній тато i мама i заберуть їх звідси.

Досвід виховання дітей у нас ще невеликий. 1 листопада в нашій сім’ї з’явилося два хлопчики: Вовченко Леонід — 15 років та Лемешко Сергій — 7 років. через тиждень ми вже мали ще одного члена родини — Фастiвця Андрія — 14 років. Коли Андрій зайшов до хати, то сів у крісло, видихнув повітря на повні груди i сказав: «Нарешті я вдома».

Хлопці відразу стали називати нас татом та мамою. На сімейній раді ми всі разом склали правила нашої сім’ї, за якими будемо жити, i відтоді їх дотримуємося.

совместный труд детей и родителейНе скажу, що все в нас було постійно гаразд. Наприклад, старші наші вихованці — Леонід та Андрій мали негативну звичку палити. Але поступово за допомогою бесід ми донесли до їхньої свідомості, що паління призведе до захворювань, особливо якщо призвичаюватися до нього у підлітковому віці.

Минали дні i в лютому 2007 року до нашої сім’ї було влаштовано четвертого хлопчика — Картавого Олександра, 8 років. Саша своє свідоме життя провів у дитячому будинку, ніколи не бачив села та домашніх тварин. Нас дуже вразило те, що він боявся навіть курей, не те що телят чи корів. Інші, можливо б, сміялися над цим, а ми ще більше упевнилися, що зробили правильний вибір, коли прийняли рішення виховувати дітей-сиріт.

Сьогодні наша сім’я — це єдине ціле, це надійний i затишний будинок, де панують взаємо підтримка, щирість почуттів.

Ми вже маємо свої традиції. По-перше, це зобов’язання за будь-яких обставин говорити правду, якою б гіркою вона не була. По-друге, щодня, як правило, біля каміну, який зігріває нас своїм теплом i задаровує тихим потріскуванням, ми проводимо години спілкування. Під час таких розмов ми вчимося один в одного добру, аналізуємо i робимо висновки про ті чи інші вчинки.
Крім того, полюбляємо відпочивати разом. Нещодавно, наприклад, їздили до Львова (доречі, вийшла гарна  фотосесія у львові 🙂  ). У наступному місяці хочемо відвідати Одесу.

вместе трудимсяУсі наші діти добре вчаться у школі. Крім того вони — надійні i вмілі помічники у господарстві. З великим задоволенням вони годують домашню птицю, прополюють помідорчики у нашій теплиці i радіють, коли з’являється ще один листочок на стеблі.

Нам пощастило жити в будинку на мальовничому березі річки Інгулець. Тому ми дуже часто всі разом спілкуємося з природою: То організуємо пікнік, то підемо порибалити, то взимку покататися на санчатах з прибережних схилів.

Зараз наш Андрій відпочиває в дитячому оздоровчому центрі «Артек». Троє інших синів щодня телефонують йому, цікавляться його життям у таборі. А ввечері Сергійко — наймолодший з дітей — відмічає в календарі, скільки ще днів залишилося до приїзду Андрія. Така поведінка хлопців ще раз підтверджує, що нам вдалося виховати в дітях родинні почуття. Тепер вони відчувають, що ми — сім’я, моноліт. Ми всі радіємо досягненням один одного i співчуваємо у разі невдачі.

Якщо у нас спитають, що для нас значать діти, я i Міра Михайлівна, не кривлячи душею, відповімо: діти — це наше життя. Єдине, про що ми жалкуємо, це те, що наші можливості не безмежні i ми не можемо обігріти своїм душевним теплом усіх дітей-сиріт нашої України.

Але ми сподіваємося, що наша добра справа знайде своє продовження в наших вихованцях.

P.S. Подпишитесь на получение новостей на RSS или на e-mail, чтобы не пропустить следующие истории приемных семей.



26 Август 2009.   Комментарии: 0.    Размещено в Истории приемных семей

Оставить комментарий или два

Реклама

Новости блога

Подписаться на блог Проследовать за мной в Twitter Присоединиться ко мне в FaceBook
Присоединиться ко мне в Вконтакте Смотреть мои видеозаписи на YouTube

Рубрики

Предыдущие записи