Прийомна сім’я Грищуків Алли Миколаївни та Віктора Адамовича


детская слезаЩе не так давно майже 6 років минуло з того дня, коли лихо спіткало нашу родину. 2‑го травня рано вранці загинув на моїх очах мій найменший хлопчик. Йому виповнилося всього 5 років.

Горе краяло моє серце, рвалась на шматки від болю моя душа, чоловік від горя постарів років на 10, волосся на голові стало неначе вкрите снігом.  Всі шестеро дітей якось «поникли», не чути було їх веселого гомону, все навкруги потемніло від горя. 40 днів лив дощ, з того дня, коли все трапилось, а на 40 день засяяло сонце. Життя триває! Восени наша друга донька Ольга вийшла заміж, старша Євгенія була вже заміжня. Онуків в нас ще не було, нам не вистачало нашого маленького хлопчика, він, як сонячний зайцчик, дарував дому радість и тепло. Ось ми і вирішили з чоловіком всиновити маленького хлопчика.

Народити дитину самостійно я вже не зможу, бо перенесла важку операцію та клінічну смерть, після чого лікарі зробили такий висновок. А знедолена маленька дитина, яка чекає на батьківську ласку та тепло, стала б для нас справжнім чудом, і заповнила б ту порожнечу.

Через рік після смерті Віталика ми всиновили маленького хлопчика, йому виповнилося 1,5 рочки. Білявий з великими сірими очима, питливо вдивлявся в наші обличчя, коли вперше побачив нас у дитячому будинку.

— Мама? —  лопотіла дитина, він бажав чуда, що його ріднесенька, найдорожча людина в світі колись прийде по нього.
— Так, я мама, — відповіла я ледь тремтячим голосом. І сльози побігли з моїх очей. Дитина довірливо обняла мене своїми маленькими рученятками за шию і довго не відпускала.

Так в нашій родині з’явилась перша прийомна дитина, яку ми назвали Владислав. Також у нас з’явились ще двоє онуків. Незабаром з обласної служби для сім’ї, дітей та молоді подзвонили до нас і попередили, що запрошують пойти навчання щодо створення прийомної сім’ї. Після навчання, яке відбулося у  серпні 2004 року, почалося оформлення необхідних документів і 19 грудня 2004 року  наша сім’я стала першою прийомною сім’єю в місті. Здійснилася наша мрія мати велику родину, і головне, що нас підтримували у цьому рідні діти.

Сашко

Першим, кого побачив мій чоловік у дитячому  будинку № 6 —  був Сашко. Пухкенькі щічки, великі сині очі та кирпатий ніс. Колими почали знайомитись, хлоп’я сором’язливо наблизилось до нас, ми вирішили доки нічого йому не говорити. Він з гордістю повернувся до інших дітей, а ті в свою чергу з заздрістю дивились на нього, бо він був обраний. Сашко був «відказною» дитиною, його покинула мартір, коли йому виповнилося сім місяців, він захворів на бронхіальну астму. Вже більше 2-х років Сашко в нашій сім’ї і він здоровий. Зараз він навчається в 1-ому класі середньої школи, а також у спортивній школі ДЗЮДО.

Радіон

Тихенький, дуже маленького зросту, з карими питливими очима. Цей хлопчик виглядав років на 3-4, але йому було вже майже 6 років. Ця дитина з самого свого народження дуже страждала, він був прикутий до інвалідного візка, і лише коли він потрапив до Людмили Михайлівни Безгузової — директора дитячого будинку, — вона зробила все можливе, щоб поставити дитину на ноги. Радіона прооперували, і хлопчик почав ходити. Але до школи від будинку відстань 2 км. Спочатку хлопчик висів у мене на руці і ходив дуже повільно, але зараз він також займається у спотивній школі.

Вітя

Одного весняного дня до нас завітала вихователь з дитячого будинку, який знаходиться недалеко від нашої оселі. В цьому будинку знаходився хлопчик 11 років – рідний брат Радіона. Про нашу сім’ю довідались з міських газет. Я хвилювалась – чи впізнає хлопець свого брата? Одного дня  ми сі разом пішли до будинку. А чи впізнає Радіона рідний брат? Ні, не впізнав. Бо пам’тав свого брата-інваліда, з яким переживав тяжкі моменти  життя, а перед ним стояв здоровий, гарно вдягнений хлопчик, який ласкаво посміхався. Так відбулася зустріч рідних братів. Зараз Вітя вже другий рік проживає  в нашій сім’ї, за цей час він підтягнув навчання в школі, з радістю допомагає по господарству, і щасливий від того, що у нього є сім’я.

Після випадку в Вітею до нас почали приходити інші діти з проханням взяти їх до сім’ї. Ось ми і вирішили добудувати наш дім, щоб у нас була  змога взяти більше дітей. Восени минулого року до нас приєдналась ще одна знедолена дитина. Хлопець 14 років – Руслан, не кожна доросла людина витримає удари долі, які витримав він. Хлопець залишився без батька та матері, а всі рідні відмовилися брати його під опіку. Зараз хлопчик  трохи відтанув у теплому сімейному колі. Планує після 9-го класу навчатися у коледжі, отримати спеціальність та самому заробляти собі на життя. Якось він запитав у мене:

— Мамо, а можна, коли я буду дорослий, буду до вас навідуватись?

— Звісно, — відповіла я, — ми ж твоя сім’я!



04 Сентябрь 2009.   Комментарии: 2.    Размещено в Истории приемных семей

К записи оставлено 2 коммент.

Дякую, що на світі є такі люди як Ви! Дай Бог Вам і всій Вашій великій сім’ї любові , щастя, і безмежного родинного тепла, якого б вистачило на всіх Ваших крихіток. Адже так приємно повертатися туди, де тебе так чекають….

Ирина, спасибо за добрые слова! 🙂
Таких как мы — много, просто еще не все знают, что они на это способны 🙂 Но я уверен, что еще многие это поймут и сделают добрый и правильный шаг

Оставить комментарий или два

Реклама

Новости блога

Подписаться на блог Проследовать за мной в Twitter Присоединиться ко мне в FaceBook
Присоединиться ко мне в Вконтакте Смотреть мои видеозаписи на YouTube

Рубрики

Предыдущие записи